Статті про Ямельницю із книги Надії та Ізидора Гнатівих «Сповідь нашої душі» (публікується за згодою авторів)

 
 

Статті про Ямельницю із книги Надії та Ізидора Гнатівих «Сповідь нашої душі» (публікується за згодою авторів)

21.04.2012



Червоні кати не щадили нікого

Мальовниче село Ямельниця, що на Сколівщині. Особливо прекрасний краєвид відкривається з гори Данилової, до якої притулилося декілька хатин ямельничан.

З однієї хатини вийшов хлопчина і стежиною по тій горі біг до школи від рідних батька-неньки 6 квітня 1945 року. Це був Василько Ключак. Біг назустріч весні, вдихав її пахощі, всміхався веселим горам, що обступили довкола своїми верхів'ями рідне село, немов вічна сторожа Божа. В школі чекали його друзі та улюблена вчителька Ганна Коцур, що кожного дня дарувала ласку, несла міцні знання та сердечну любов І свого краю, до України, до рідного слова і пісні.

Не думалось, що не зустріне друзів-школяриків, не почує більше ласкавого голосу матері і вчительки своєї...

Раптом ранкову тишу прорізало якесь торохтіння, наче скрегіт зубів невідомого хижого звіра, і щось пекучо-боляче впилось в дитяче тіло, вогнем обпекло серце...

Василько падає, не тямлячи, що це? Чому? Хто і за віщо так тяжко карає?

- Мамо!!! Мамо!!! Ма...! Ще згарячу трішки проволік зранене смертельно тіло, обливаючи кров'ю стежину та зелену травичку з росою, що тільки— тільки потягнулась назустріч сонцю і весні, востаннє окинув зором свої веселі гори і небо голубе...

- Ма..., - - прошепотів востаннє, і застигли уста з німим докором -запитанням: за що, кати, ви мене вбили? Очі задивились у безмежну синяву рідного неба, шукаючи відповіді.

- За що стільки мук? За що стільки смертей в Україні? За що віками кати мордують її народ, її красу, гублять її цвіт? За що я гину в своїх неповних десять літ?

Та ніхто не дав відповіді на ті запитання. Не відповів той кат червоний, що прийшов з облавою на українських повстанців б квітня 1945 року в Ямельницю, в якого піднялась рука на невинне дитя... Мовчать і ті сексоти, що привели облаву московських душогубів у село.

Кати московські не щадили нікого, їх ремесло вбивати і вбивати, нищити фізично і духовно українців і Україну.

Не добіг Василько до школи, не повернувся до батька-неньки. Ця стежина пролягла йому у вічність...

Аж через 47 років ямельничани змогли гідно вшанувати невинно убієнного іродами-окупантами хлопчину.

2 серпня 1992 року зібралась громада, відправили панахиду над могилою Василька, а потім і на горі Даниловій.

На тому місці, де пролилась його невинна кров, встановлено пам'ятний хрест і таблицю, які будуть вічно нагадувати прийдешнім поколінням про трагічну смерть хлопчика від рук московських окупантів.

 

Вчителько моя, зоре світова!

Світлій пам'яті Вчительки Ганни Коцур і всім репресованим Українським Вчителям присвячую

Рідна наша школа Ямельницька семирічна... 1947 рік. Якось зимою нас зібрано у найбільший клас разом може два або три класи учнів. Молода симпатична вчителька Ганна Коцур розповідає нам про Тараса Шевченка і читає поему «Гайдамаки». Та так майстерно, що всі події, відображені поетом в поемі постають в уяві так, що я малий плакав за маленькими синами Ґонти.

І став Тарас Шевченко з цього часу навік моїм улюбленим поетом. Іду я з ним по життєвих дорогах завжди і він допомагає мені у всіх справах. Певно, що і вчителем став завдяки Ганні Коцур, яка завжди вимогливо ставилась до нас і як хтось чогось не вивчив чи не виконав завдання, то вміла доторкнутись до совісті і заставити задуматись, які з нас будуть українці, якщо ми не будемо знати добре своєї рідної мови і літератури.

Завваживши мою зацікавленість літературою, вчителька Ганна Коцур крадькома дає мені читати заборонену окупантами літературу Андрія Чайковського «На уходах», «За сестрою» і ін. Чи може бути щось кращого для читання у ті мої юні роки?

Я часто згадую і дякую Ганні Коцур, що зуміла посіяти таку любов до гарних книг, які стали моїми незрадливими друзями, супутниками і порадниками на все життя.

Коли прийшли червоні окупанти в наші села і міста, ми й не догадувались, що наша вчителька зв'язана з підпіллям У ПА. Хіба пізніше, коли її арештували енкаведисти 1950 року на районній серпневій нараді вчителів у Сколім і вона більше не повернулася в наше село, я догадався, чому вона в кінці навчального року наказала вирвати і знищити листок із зошита, де в одному реченні я написав, що бачив українських повстанців під лісом біля криниці, і сказала, щоб я ніколи про таке не писав і нікому не говорив.

Ганна Коцур вчила нас рідної мови і літератури, була нашою улюбленою вчителькою, яка виховувала в нас високу національну свідомість і культуру. Вона мешкала на квартирі у мойого вуйка Яцківа Степана /на жаль нині вже покійного/

Коли я довідався, що Ганна Коцур повернулася із заслання з Сибіру, то весь час мріяв побачити її, вклонитись їй і подякувати за науку.

Будучи запрошеним на відкриття пам'ятника Тарасові Шевченкові у Синевідську Вижньому літом 1991 року, я і не знав, що в цьому людському морі слухала мою промову моя улюблена вчителька Ганна Коцур. Згодом хтось із односельчан, здається, Ракочий Олекса, розповів, що зустрівся з Ганною Коцур, що їй припав до серця мій виступ і висловила бажання зустрітись із своїм колишнім учнем.

Незабаром я прочитав у часописі «Поклик сумління» № 26, липень 1992 р. велику статтю «Крізь Дантове пекло», де описано про страшні муки моєї репресованої Української Вчительки Ганни Коцур, яких зазнала вона від московських катів після арешту і на каторзі в сибірських концтаборах та тюрмах.

Будучи депутатом Львівської обласної ради, після однієї з сесій я подався у редакцію часопису «Поклик сумління». Я коротко розповів про мету свого візиту та показав статтю про Ганну Коцур «Крізь Дантове пекло» і журналіст радо погодився поїхати зі мною до Ганни Коцур на роботу у Спілку політв'язнів, де вона тоді працювала.

По дорозі я придбав пишний букет квітів, щоб вручити своїй улюбленій Учительці.

От ми й зустрілися через 42 роки - - Вчителька і учень, тепер теж учитель. Старенька, зморена і виснажена каторгами Вчителька згадала свою молодість вчительську, вчителювання в селі Ямельниці, нас малих допитливих і довірливих, що слухали і вбирали в душі, в серця, у пам'ять навіки її слово рідне, розумне, добре і вічне.

Довго ми розмовляли з нею у Львові у сквері біля наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Згадувала Ганна Коцур ямельницьких хлопців-повстанців, які то були розумні і красиві легіні, що ними захопились чужинки-вчительки, коли одного вечора лісові хлопці прийшли до них у гості та пояснили їм, за що вони борються. То на другий день вони ахкали тільки: «Ах, какіє ані умниє і красівиє!».

Мріялось відвідати ще не раз свою Вчительку та круговерть життя так і не дозволила більше побачитись і не віриться, що її не стало.

Вона живе і житиме у мойому серці і пам'яті завжди. А доброту і щедрість її душі і розуму я передавав завжди своїм учням.

Нещодавно відвідав з дружиною Надією її скромну могилу на цвинтарі у Синевідську Вижнім. Помолились і попросили Всевишнього, щоб благословив її душу страдницьку у Царстві своїм Небеснім.

Вічна пам'ять і слава Вчительці Ганні Коцур - - вірній дочці України! Вчителько моя, зоре світова! Світи, і згаснувши - світи!

 

Краще смерть, ніж зрада

Вже понад тиждень йде облава. Село Ямельниця оточене щільним кільцем. Два полки московських головорізів МҐБ кинуто на Ямельницю. Озброєна до зубів орда нишпорить по всіх закутках, полює на повстанців. Село принишкло, завмерло. Школу закрили і влаштували в ній свій «штаб». Ніхто не сміє нікуди виходити з хат...

Облавці проштрикують майже кожну п'ядь землі гострими залізними піками. Вівчарки - вовкодави винюхують кожний слід.

Був початок лютого 1948 року. Білесенький сніг припорошив землю. Гори одягнулися в білі шати. Не пройдеш, не сховаєшся в лісі, бо він проглядається наскрізь. Тільки смерічки захищають своїм вічнозеленим віттям, але їх надто мало...

Голодні, знесилені, вже кілька днів маневрують українські повстанці, щасливо обминаючи засідки численних ординців. Крутим, звивистим яром поміж горами наближаються до дороги, що веде з села Крушельниці до Ямельниці понад річкою Стрий.

З незапам'ятних часів цю дорогу називають Під Пессями. Раптом чують -- дорогою їде фіра, подзвонюють посторонки, форкають коні.

- Певно хтось з рідного села, - - подумалось повстанцям Іванові Гоцинцю та Павлові Поповичу.

- Може, хоч крихту хліба має... А може і добру вістку везе... Павло сам із-за горбочка з яру виходить на дорогу і відразу потрапляє в руки зграї облавців. Його схопили, скрутили руки, зв'язали і тут же влаштували допит. А Іван не міг нічим допомогти другові.

Тримався мужньо Павло, нікого не виказав, не зрадив. У «штабі» почали застосовувати страшні тортури, вимагаючи, щоб показав криївку, де знаходяться друзі, зброя. Два дні мордували повстанця, і коли вже несила було терпіти, Павло вирішує: «Краще смерть, ніж зрада!» А кати червоні скаженіють, мучать: «Вєді! Пакажі, ґде тваї друзья-бандеровци, ґде схрон, ґде аружіє?!»

- Я покажу вам... ледве промовив Павло.

Зраділи кати. Гадали, що добились свого, що зламали мужність українського повстанця...

І ось ведуть Павла селом. Руки зв'язані назад. Довкола нього, як злющі пси, енкаведисти-автоматники та ще й вівчарки, яких ледве стримують московські псоводи.

Іде Павло своїм рідним селом, вулицею Матьховою, де рідна хатина дивиться двома віконцями, де рідна матінка і брат, і сестричка виглядають його. А він не може зайти до них і попрощатись... Бо він іде на Голгофу, бо він іде на смерть...

Прощайте, рідні... Навіки прощайте... Я не зраджу своїх друзів, Україну... Життя віддам за неї, за рідну землю свою, за вас, рідні мої...

Іде Павло дорогою. Вже останні хатини минає. Вже ось і те поле, де ще не так давно пастушком пас корови, де кожний кущик і камінчик знайомий... А ось височать скали, по яких так цікаво, хоч і небезпечно, було з хлопцями-однолітками лазити. Стоять скали, височать, наче грізна неприступна твердиня.

Я заведу вас, гади, зайди червоні, на цю скалу на горі і злечу соколом з вершини.

Думки гарячкове бились: як вирватись з кільця облавників-ординців, не дати більше знущатись над собою, врятувати своєю смертю всіх, хто ще живе, і хто ще може продовжити боротьбу за волю України проти московських заброд...

А вороги насідають, погрожують, цькують собаками, підштовхують ударами автоматів, щоб швидше вів та показував криївку.

Наблизились грізною стіною скали на горі Кикошів...

- Ось на ту скалу заведу вас, катюги, і пусту ущелину вам покажу, щоб відвернути від себе увагу... Я вам покажу... А ущелина при самім краю обриву скали... Я вирвусь з московської неволі! Я буду вільний, як орел гірський... Стрімко злечу і... полечу... до Сонця, до Неба... Я Богові розповім про тебе, моя Україно рідна, народе мій, мучений і катований московськими катами... Нене моя, Україно! Ти мусиш вирватись на волю з московського ярма! Ти мусиш! Коли б швидше це сталось...

Думки гарячково переганяють одна одну і наче все життя юне, молоде промиготіло в голові, коли ступав останні кроки. Вже на скалі... Останні кроки...

- Ось криївка! Показав ущелину. І всі ординці-емґебісти звернули туди свої хижі очі. А Павло -- повстанець вмить виривається з ворожого кільця і соколом злітає із стрімкої високої скали...

- Прощайте, гори мої, рідні Карпати! Ямельнице моя, Україно моя! Земле рідна моя, прийми мене на свої груди, візьми мене! Я прикрию тебе своїм тілом, захищу від хижаків московських, щоб не топтали і не оскверняли вони тебе...

Його підібрали емґебісти під скалою непритомного, з відкритими переломами, але з ще живим серцем.

До пам'яті Павло вже не приходив. Стікаючого кров'ю повстанця везли долі Матьховою, і білий сніг ставав червоним. Павла кинуто до пивниці читальні в центрі села, де о четвертій годині ранку 10 лютого 1948 року він відійшов у вічність...

Так по-геройськи загинув український повстанець Павло Попович, син Якова, на 26 році свого життя.

Понурі і похмурі ходили щодня облавники, московські душогуби на місце загибелі повстанця, на скалу. Певно і в їх чорних душах зародився сумнів у кривавому їхньому ремеслі душити волю українського народу. Вони побачили, що прагнення до волі і смерть не зупинить, що смерть не найстрашніше. Найстрашніше зрада і вічна ганьба.

Довго вовтузились ординці на скалах, носили воду відрами і лили в бездонну ущелину, а потім заклали вибухівку, яка відколола величезну брилу скали. Вибух струсонув цілим селом. Кати гадали, що всіх залякають. Та не залякати нікому карпатських соколів! Вони злітають над скалами, над горами в голубе небо України. За Україну, за ЇЇ Волю і смерть не страшна!

У час цієї облави по-геройськи загинули і інші повстанці, уродженці села Ямельниці. Максим Гнатів довго вів оборонний бій з московськими ординцями на горі Даниловій. Використавши всі набої, крикнув «Слава Україні!» і підірвав себе гранатою. 1 лютого 1948 року загинув повстанець Андрій Марків, а 2 лютого стрілець-повстанець Михайло Станович. 8 лютого 1948 року загинули в нерівному бою з облавниками Іван Николин із сином Михайлом та повстанцем з-поза меж Ямельниці «Березою» на горі Багонці. Батько Іван, поранений, просить сина, щоб дострілив його, аби він живий не попав в руки катам. Син, виконавши волю батька, вів бій до останнього патрона. Витративши всі гранати і набої, крикнув «Слава Україні!» і останньою кулею застрелився сам, «Береза» підірвав себе гранатою. Краще смерть, ніж зрада! Краще смерть, ніж неволя!

Усі вони поховані у Ямельниці в братській могилі біля Церкви. Кати зрівняли з землею могилу повстанців та доручили прислужникам КҐБ пильнувати, щоб ніхто, навіть рідні, не сміли їх оплакувати та по-християнськи вшанувати.

Здійснилась мрія українських повстанців! Прийшла довгождана пора національного відродження України і Ямельницький осередок Народного Руху України на чолі з головою Дмитром Гнатівим доклали всіх старань, щоб гідно вшанувати пам'ять героїв-повстанців, які полягли за волю України. У 1990 році висипали могилу і встановили високий хрест з Тризубом та написом на залізній таблиці: «Борцям за волю України.»

Воля, за яку наші герої віддали своє життя, прийшла. Україна стала незалежною, самостійною Державою у 1991 році.

Тепер ямельничани часто приходять на цю святу могилу, щоб заквітчати її, помолитись за героїв У ПА та повчитись, як треба любити рідну Україну, щоб без вагання при потребі стати на захист її волі, незалежності, державності, або і життя віддати за неї. Бо краще смерть, ніж неволя! Краще смерть, ніж зрада!

Вічну славу і пам'ять збережемо про вірних синів України, які загинули геройською смертю в боротьбі з московськими окупантами за волю України в селі Ямельниці на Сколівщині!

 

Де ти, Іванку?...

Світлій пам'яті вояків УПА  моїх двоюрідних братів - Тимківа Івана, сина Василя псевдо «Оріх», Гнатіва Максима, сина Павла --псевдо «Стрих», Савчина Олекси, сина Павла і всім ямельничанам, Борцям за волю України - з любов'ю присвячую

Розкрийся, земле рідна!.. Заговори, скажи, де спить вічним сном Іванко? Озовися голосом його скрипки... Повіж, скрипонько, виспівай невиспівані пісні, заплач, затужи за Іванковою молодістю, за ріднею, за коханою, за любов'ю нездійсненною, за роботою непереробленою, за горами, за лісами зеленими, за потічками співучими, за вітрами буйними, за веснами квітучими, за Україною рідною, яку він так любив і мріяв бачити вільною, за яку віддав своє життя молоде...

Плаче, тужить самотня скрипка Іванкова... Таїть у собі невимовну тугу за Іванком, майстром своїм, скрипалем своїм, що так ніжно торкався струн її, тулив до серця і смичком викликав найніжніші звуки мелодій душевних і дарував ямельничанам чарівні коломийки та безліч рідних пісень і таночків...

Тужить за тобою, Іванку, серце коханої Юлії, яка все життя тебе жде, виглядає...

Де ти, Іванку?!.. Де куля московського заброди обірвала молоде життя українського повстанця?

Кажуть, то сталося на ріці Стрий коло села Межиброди, що на Сколівщині, коли ти йшов у розвідку...

Тече собі річка у безвість і дзюркоче та розповісти не хоче, де тіло твоє занесла...

Мовчать і ліси довкола, якими ти ходив...

Де ти, Іванку? Де хоч тіло твоє закопано, братчику? - запитує серцем і поглядом тужливим твоя самотня сестричка Юстина у батьківській убогій хатині рідного села Ямельниці...

1993 рік



Создан 21 апр 2012